Лінійка вшанування пам'яті жертв голодомору

Голгофа голодної смерті

Мета. Сприяти поверненню історичної пам'яті про голодомор 1932—1933 років; формувати в учнів пова­гу до подій тих часів, виховувати почуття співпереживання, поваги до минулого України.

1. 24 листопада в нашій державі буде відзначатись День пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій.

Народ України схиляє голову перед трагічною сторінкою свого життя. Прах 9 мільйонів жертв стукає у наше серце. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.

В могилу зійшли найкращі, гинули працьовиті самостійні господарі, відійшли у небуття майстри і винахідники, чимало щедро обдарованих людей і творчої інтелігенції.

2. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подум- ки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмирала майже вся Україна.

3. Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забра­ли все. Все, до останнього колоска, до останньої зер­нини.

4. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовле­ний голодомор 1932—1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми, безпе­речно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі воро­ги радянської влади». А після такої заяви ніхто не міг висловити іншу точку зору.

5. А насправді — все забрала влада в селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне вини­щення селян, українців. Масове голодування поча­лося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вми­рав. Число жертв —9 млн. чоловік, Це 1/5 всього населення України.

Навесні 1933-го помирало: щохвилини – 17

                                              щогодини – 1000

                                              щодоби – 25 000 українців

6. Не нагодує Мати-Україна,

Не приголубить діточок своїх...

Яка ж бо перед Богом в нас провина?

Який ми сотворили гріх?

7. Чи той, що в нас поруйнували храми? —

Прийшли в наш край перевертні і хами

Чинить страшну наругу над людьми.

8. За жінок, чоловіків, дітей;

За малих, дорослих і старих,

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій...

Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

9. Ніколи не забудуть нічого ті, хто пере­жив стращні дні голоду.

Купрієнко Микола Васильович, с. Верескуни, Чернігівської області: «Зайшов у наше село хлопець 14—15 років, дуже слабкий. Ноги попухли, під шкурою одні кістки стирчать. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходить. Впав він біля управи, кинули хлопця на віз та й повезли на цвинтар. А в хлопця очі відкриті і плачуть. Його мерщій в яму перекинули й давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відки­нути тричі, а далі... Отак живцем дитину закопали!!!»

10. Було це на Сумщині: «До хати зайшло двоє. Ви­несли маму, дівчаток, повернулися і за Катериною. Вона хотіла голосно крикнути: «Я ще жива!», але ли­ше ворухнула губами. Дядьки помітили це:

—                 Дивись, ще жива...

—                 Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже нема нікого. Так і по­ховали усю сім'ю».

11. Село Рудне, Київська область. «Померли у Ми- колайчукових дід з бабою. Від голоду вони опухли і здавалися величезними. Синок вже не ходив, не го­ворив. А дівчинка від голоду пальчики свої почала обгризати. Побачила- мати. Збожеволіла. Напоїла дітей зіллям й сама випила. До ранку повмирали всі».

12. На Вінниччині: «Восени. Померли мати з бать­ком, бо все дітям віддавали. Залишилось дві сестрич­ки. Старша Надійка, побачила, що менша вже й хо­дити від голоду не може. Взяла її на руки. Понесла до поля. Ходила довго. Знайшла 3 колоска. Побачив це голова сільради. Довго бив Надійку ногами. Кров пішла з горла. Вбили дитину за 3 колоски. А менша так і померла на полі».

13. І як же так, у сонцещедрім краї ви вмерли,

згинь же смерте, згинь!

О діти, діти, Ангели невинні!

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець

і душ не віддасте.

Ви не розцвівши, згинули дочасно,

Поклав у землю вас голодомор,

Волаю я, їх доленька, до Спаса:

«Звільни нас від грабіжників-потвор,

О, Боже правий!

Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми,

Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

Схилився над голодними дітьми».

14. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викри­вальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам'яттю на­роду нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Прав­ду про ті страшні роки, про ті страшні події.

15. Це наша історія, і ми повинні знати і пам'ятати її.

Відкривайтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, хутори,

Повстаньте над планетою, невинні душі,

Збудуйте пам'яті негаснучий собор!

16. Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього що було.

Тож пом'янемо сьогодні всіх великомучеників нашої тяжкої історії, згадаймо мільйони українських людей, які загинули мучинецькою смертю від голоду, пом'янемо тисячі синів і дочок України, життя яких проковтнула чорна машина репресій, вшануємо їх пам'ять хвилиною мовчання.