Культові споруди

СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР

 Історія виникнення та існування

Монастирський ансамбль складається з Троїцької церкви, триярусної надбрамної дзвіниці, келій, в’їзної брами та огорожі. За свою тисячолітню історію монастир належав різним конфесіям: православним, уніатським, потім знову православним. Був, у різні періоди, чоловічим та жіночим. Історія монастиря була буремною і не завжди світлою.

Щодо витоків заснування Свято-Троїцького монастиря є така інформація: «Один грецький православний монах пішов у відлюдники заради молитви, у лісі на горі він знайшов печеру, де і поселився. Пізніше до нього приєдналися ще кілька монахів, що й стало підґрунтям для заснування так званого Скельного монастиря». Печери не такі вражаючі, як лаврські — невеличкий коридор, дві маленькі келії та підземна церква. Печера частково природна, частково рукотворна. З давнього печерного начиння збереглися лише кам’яні лежаки, ніші для ікон та схожий на велику терку „камінь випробування”. Раніше на цьому камені кожний, хто бажав постригтися у ченці, мусив простояти навколішки у молитві цілу ніч. Випробування не з легких — сил вистачило лише на кілька хвилин. 

 Поява монастиря на Подільських землях відразу почала носити стратегічне значення. Так, у ХІІ ст. у монастирі від нападів орд хана Батия переховувалися не лише ченці, але й мешканці навколишніх поселень.

У 1460 р. біля печери було збудовано дерев’яний храм у формі хреста. Монастирська святиня — церква має над собою тільки одну баню. Першим відомим ігуменом монастиря був Ісайя Рудик. Його наступником був Сильвестр, який втопився в Збручі.

У 1703 році на Поділлі спалахнуло антифеодальне повстання під проводом козачого полковника Федора Шпака. Незважаючи на значні успіхи, врешті-решт повстання було придушене. Почалися жахливі репресії. Один з загонів карателів всупереч протестам ченців отаборився в стінах монастиря, підвали якого перетворилися на катівню. Тисячі козаків знайшли там мученицьку смерть. Але найстрашніша кара спіткала кілька сотень найбільш активних повстанців — їх замурували живцем. У 1987 році історики випадково знайшли жахливе свідчення тих подій — десятки понівечених скелетів. До кожного черепа кованим залізним цвяхом була прибита мідна пластина, на якій був викарбуваний перелік „злочинів” замордованого. Судячи з усього, цвяхи вбивали в голови ще живих людей.

Візит Петра І

Після смерті Сильвестра у 1707 р. монастир переходить до греко-католицького ордену святого Василія. Першим греко-католицьким священиком стає Варфоломей Холодковський, син парафіяльного священика Свято-Покровської церкви, розташованої в Сатанівському передмісті. Під час одного із татарських набігів батько Варфоломія був обезголовлений татарами прямо в церкві під час Літургії. Ця обставина настільки вразила сина, що спонукала його до постриження в монахи. В цей час повертався з Прутського походу російський цар Петро І. Отці-василіани, дізнавшись, що цар московитів прямує до Сатанова, вирішили скористатися нагодою, аби спробувати навернути Петра до унії. До монастиря терміново відрядили ієромонаха Йосипа Чижевського — найкрасномовнішого орденського проповідника. Василіани не врахували головного — російський цар був абсолютно байдужий до питань богослов’я. Царський блазень, помітивши, що під час проповіді Чижевського Петро відверто нудьгує, вирішив виправити ситуацію. Нишком підкравшись до ієромонаха, він одним помахом великих овечих ножиць відрізав тому довгу пещену бороду. Аби втішити ображеного ченця, цар відсипав Чижевському жменю золотих, на чому спроба зблизити Захід та Схід без успіху завершилася. Не виключено, що то була найдорожча послуга цирульника за всю історію людства.

Наступними ігуменами були: Леонтій Ординський, родом із Гусятина; Мойсей Стапчанський, який довго служив в чині поручика в панцерній хорогві Сенявського і за старістю літ постригся в монахи. Він зробив значний внесок до монастирської каси. Імена наступних ігуменів: Добрянський – дворянин із Теребовельської землі і Діонісій Вишневецький. З 1732 до 1762 року ігуменом був Варлаам Савицький. На зібрані ним пожертви було споруджено кам’яну церкву святої Трійці  з трьома банями, що символізували Єдиного Бога, прославлюваного у Трійці, яка збереглася і до сьогодні. Її будівництво завершилося у 1744 році. На південно-східній стіні храму встановлено сонячний годинник і стародавній подільський герб.

Деревяна церква простояла 144 роки. Зокрема, запис 1770 року свідчить про те, що коли розбиралась дерев’яна церква, то на куполі знайшли напис, датований 1600 роком. Там, де раніше був дерев’яний храм, було висічено печеру, котра складалася із трьох частин. Із південно-східного боку, у 1744 р., було добудовано головний монастирський кам’яний двоповерховий корпус. В корпусі діяло дві церкви: на верхньому поверсі в ім'я Святого Миколая, на нижньому—Пресвятої Богородиці Покрови. Остання церква 4 серпня 1914 року під час бомбардування австрійськими військами зазнала значних пошкоджень. У корпусі розміщувались ризниця, бібліотека, комора та льох.

В іншому, наполовину кам'яному двохповерховому корпусі знаходились проскурня, трапезна і кухня, а в двох одноповерхових глинобитних будинках — школа, кімната для вчительки. В окремому будинку проживав священик, в іншому—робітник. У згаданих двоповерхових корпусах та одноповерхових глинобитних будинках у келіях мешкали монахині та послушниці. На те­риторії монастиря знаходились господарські будівлі (конюшня, хлів, клуня, пральня). Майже усі будинки були покриті бляхою, решта.—соломою. Навколо монастиря вимурували кам'яну загорожу. В. Савіцького було похоронено в Троїцькій церкві біля правого кліроса.

У 1762–1765 рр. ігуменом стає Боніфатій Рихловський, після нього - Модест Сильницький (1766–1771 рр.). М. Сильницький зробив спробу систематизації наявного матеріалу про діяльність монастиря, розпочавши написання літопису “Книга історії Сатанівського монастиря, ордена св. Василя, російської провінції розпочата 5 червня, 1770 р.” Літопис вівся до 1793 р. М. Сильницький написав про епідемію чуми на Поділлі у 1770 р. Детально описував проведення церковних церемоній, відвідування монастиря знатними особами та ін.

Після переходу Сильницького в Кам’янець-Подільський у 1771–1772 роках очолює монастир Анатолій Водлинський. Його наступник – Костянтин Улашевич (1772–1775 рр.). Після нього ігуменами стають: Лев Заславський (1775–1777 рр.), Амвросій Гнатович (1777–1785 рр.), Ігнатій Кухантський (1785–1788 рр.). У 1775-1777 рр. у будівлі монастиря відбувається реконструкція. У 1780 р. було відлито новий дзвін вагою у 38,5 пудів майстром-ливарником із Чорного Острова. На дзвіниці, окрім дзвонів, було встановлено ще й потужні гармати.

Останнім греко-католицьким ігуменом був Онуфрій Тучапський (1788–1793 рр.). Після переходу цих земель до Росії першим православним ігуменом стає Бенедикт Оранський. Чума 1770 року забрала життя шести монахів монастиря.

У 1773 р. провінційний з’їзд представників базиліанського ордену вибрав Сатанів місцем для довічного ув’язнення монахів, котрі отримали вирок до поховання заживо. Так, до монастиря для здійснення покарання прислали ієромонаха Філімона Вітошинського. 10 жовтня 1775 р. монахи попрощалися із ним як з покійником. Замурували двері у келії, залишивши невеликий отвір для передачі їжі. Колодязь внизу служив для відправлення природних потреб. Вгорі — для вентиляції. Раз на місяць нещасного сповідали та причащали. Скільки витримав у цих нелюдських умовах нещасний ченець, наразі невідомо. Є свідчення, що його визволили після того, як монастир знову став православним (у 1793 р.).

Діяльність цеху жебраків при монастирі

Свято-Троїцький монастир, виявляється, відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими необхідними атрибутами. З теплом, ватаги цеховиків (кожна на чолі зі старшим отаманом) розповзалися по містах і селах Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування в цех треба було шість років походити в „учнях”, а потім ще і здати досить складний іспит. Для порушників була ціла система покарань — від чималих штрафів та пониження у цеховій ієрархії до „обрізання суми” — виключення з жебрацького цеху. Покровителем жебрацького цеху був ігумен монастиря, який виписував кожній ватазі жебраків спеціальну „охоронну грамоту”, мовляв, це не просто зайди, а люди, що знаходяться від опікою знаного монастиря. З такою „бомагою” жебракам дійсно нічого було боятися — ні магістрати, ні пани не бажали ставати проти могутнього ордену Василіан.

Монастир не залишався у накладі. За „дах” цех щедро платив, і „жебрацькі гроші” складали чималу частку надходжень до його казни.

Коли монастир повернули Православній Церкві, цех було розпущено, але жебраки ще довго традиційно жили під його стінами.

У 1793 р. Сатанівський монастир стає православним чоловічим, а у 1898 р. – жіночим.

У 1890 р. у монастирі постійно мешкали ігумен, три ієромонахи, два ієродіакони, вісім послушників.

Монастир у ХХ ст

Найбільші випробування випали на долю монастиря у ХХ столітті. Спочатку у серпні 1914, у перші ж дні світової війни, його жорстоко обстріляла австрійська артилерія. У 1914 році очолювала жіночий монастир ігуменя Антоніна (в миру – Добровольська Ганна Петрівна, донька селянина. До 1917 р. в монастирі нарахорувалось 125 осіб. Потім у роки громадянської війни монастир неодноразово грабували. Монахині працювали у 2 майстернях: вишивальній і по пошиттю ковдр. В 1929 р. його закрили більшовики, які не могли допустити, аби у якійсь сотні метрів від кордону з буржуазною Польщею знаходилося „гніздо релігійного мракобісся”. 100 монахинь, які на той час перебували в монастирі, були виселенні в глиб України. Тоді ж місцевий колгосп ім. Щорса перетворив його на своєрідну каменоломню. Кілька років поспіль цілий підрозділ розбирав монастирські стіни, залишилась тільки Троїцька церква. Каміння з монастиря було вивезено в с.Іванківці, з нього у 1935 р. було збудовано кінотеатр на 500 місць для прикордонної частини.

Відновив свою роботу монастир у 1942 р. в приміщенні клубу. Ігуменею була Рафаїла (в миру Святова Феодосія Євсеївна). Монахинь було 14, серед них 10 непрацездатних. Всі мали свої обов’язки: сестра милосердя, садівниця, іконописець, пономарка, відповідальні за господарство, за рукоділля. Були у монастирі Ковальчук Анісія Йосипівна з Юринець і Брик Матрона Леонтіївна з Покрівки. Монахині жили за таким розпорядком:

1.     З 1 години ночі підйом і ранкова молитва до 8 год. ранку.

2.     З 8 до 10 год. – сніданок і прибирання келій.

3.     З 10 до 18 год. – робочий час з перервою на обід.

4.     З 18 до 20 год. – молитви в церкві.

5.      20 год. – вечеря, після якої молитви в келіях.

6.     З 22 до 24 год. – вільний час.

Не всі місцеві жителі схвалювали відновлення монастиря. У 1945 р. вчителька Крівіцька зірвала хрест з дверей молитовного будинку (клубу), порубала його на дрібні частини і забрала собі в дім, щоб спалити.

У 1962 році його знову закрили.

Відродження монастиря почалося 1989 року, коли руїни повернули віруючим. Як тільки у старовинних стінах відродилося духовне життя, місцеві мешканці почали зносити монастирське майно, врятоване ними при закритті, — богослужбові книги, образи, свічники. Повернувся навіть чималенький барельєф Божої Матері Ченстоховської, встановлений колись над входом до Свято-Троїцької церкви ще на початку ХVІІІ століття, одразу, після того, як монастирем заволодів базиліанський орден. Цей образ довго переховували — спочатку закопавши у землю, потім на горищі одного із місцевих жителів. Сьогодні це одна з головних святинь монастиря, до Ченстохова знаменитий образ потрапив із православної України. 

При Сатанівському монастирі у другій половині ХVІІ ст. діяла внутрішня школа (студія) ордену василіан. Свято-Троїцький монастир відігравав помітну роль у духовному житті Подільського краю, підтримував тісні зв’язки з Києво-Могилянською академією та Києво-Печерською Лаврою Вихідцем з Свято-Троїцького монастиря був також і відомій просвітитель Арсеній Сатанівський. При дворі царя Олексія Михайловича під час никонівської реформи він керував редагуванням богослужбових книг. По цих книгах правлять службу й досі. Взагалі у свій час Сатанівський Свято-Троїцький монастир був знаним духовним та просвітницьким центром Поділля. Його ченці підтримували тісні контакти з Могилянською та Острозькою академіями, Львівським братством та Києво-Печерською Лаврою. 

В монастирі певний період жив каневський староста Микола Потоцький. На користь монастиря він пожертвував 30000 злотих. Життя його було різноманітним: він то жив в монастирях, поєднуючи богомоління з аскетизмом і розбратом, то переселявся в канівський замок, де стріляв в людей, душив євреїв, вкладаючи їх у вигляді снопів на вози і придушував до смерті. Одна з його улюблених розваг – наказував красти дівчат, ввечері вінчався з ними, а на другий день наказував кидати їх в річку, зашитих в шкіряний мішок. В старості Потоцький задумався про життя вічне і давав великі пожертви на монастирі.