МАН

Трагічні роки в історії смт. Сатанова (Голодомор. Репресії. Голокост.)

Тези

1. У своїй роботі я не ставлю запитання, чия трагедія трагічніша: українців чи євреїв? Я хочу провести між ними паралель, спробувати відтворити картину тих подій.

2.  Влада планувала замінити український «етнографічний матеріал» і заселити найкращі землі України своїм «етнічним матеріалом».

3. У місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь – яких запасів їжі.

4. Щоб за кордоном не довідались про голод у Сатанові робили все можливе: машиною розвозили хліб по домівках, дітям у школі давали сніданки, вчителям давали пайок.

5. Йшли через Збруч босі у будь – яку пору року, несли віск, одяг, тканину. Це все міняли на їжу.

6. У Сатанові жило 5 тисяч євреїв. Вони допомагали всім, хто до них звертався.

7. «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу…»

8. Політичні репресії на Поділлі мали свою регіональну специфіку.

9. На радянській території знищено від 2 до 3 млн. євреїв.

10. Місця поховання багатьох євреїв у Сатанові не позначені. Можливо, ми щодня ходимо по їх кістках? 

11. Треба вчитись у євреїв, які вміють прищеплювати змалечку своїм дітям розуміння трагедії Голокосту, щоб відчути спорідненість із тими, кого немає, кого вбили в ім’я нелюдської ідеології.

Вступ

Пізнати історію краю, де ти народився, живеш, – вельми потрібна і корисна справа. Особисто мене зацікавили події, пов’язані з трагічними сторінками історії смт. Сатанова. Таких трагічних періодів в історії містечка у ХХ столітті  було три: Голодомор 1932 – 1933 років, репресії сталінського керівництва 1936 – 1938 років, нацистський Голокост періоду Другої світової війни 1939 – 1945 рр. Ці події, я вважаю, голокостом проти сатанівчан, які були здійснені різними режимами – сталінським та гітлерівським (своїм та чужим), що приніс великі страждання населенню містечка.

Події цих років історики широко почали досліджувати після здобуття Україною незалежності. Тому є ще багато «білих плям» в історії цього періоду.

Наукова новизна: відповідного матеріалу з історії Сатанова дуже мало. Тому у своїй роботі я прагну дослідити події, які відбулись у смт. Сатанові та, частково, в навколишніх селах – Сатанівці, Спасівці, Покрівці, Юринцях у 30-40-их роках XX століття.

 Мета роботи: спробувати донести правду про геноцид у нашій місцевості у 30-40-их роках минулого століття до людей. Довести, що голодомор і репресії у Сатанові мали регіональну специфіку.

   Завдання:

·                   дослідити трагічні події які відбувались у Сатанові та, частково, навколишніх селах в період сталінського режиму;

·                   спробувати довести, що Голодомор, репресії, Голокост – це геноцид українського народу.

Методи:

¨                 аналіз і узагальнення літератури та архівних документів під час вивчення особливостей голодомору, репресій, голокосту;

¨                 збір і систематизація свідчень очевидців голодомору, репресій і голокосту;

¨                 метод теоретичного аналізу і синтезу на етапах визначення мети та завдань дослідження.

Особливе місце в дослідженні відводиться спогадам очевидців тих страшних подій та дослідженню архівних матеріалів, які розкривають причини репресій сатанівчан.

Досліджуючи тему, я зустрічалася з очевидцями Голодомору, репресій, Голокосту, вивчала їх свідчення, побувала у Хмельницькому Державному архіві, де ознайомилась із кримінальними справами 1936 – 1938 років, виявляла за картотекою прізвища репресованих жителів Сатанова та навколишніх сіл. Побувала в обласній бібліотеці ім. М. Островського та у бібліотеці смт. Сатанова, де опрацювала багато літератури, яка висвітлює питання моєї теми.

Практичне і теоретичне значення: зібраний мною матеріал можна буде використовувати на уроках історії при вивченні теми «Радянська модернізація України (1929-1938)» та «Наш край у роки Другої світової війни». Можна буде використовувати на виховних годинах, шкільних лінійках, вечорах, присвячених вшануванню пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.

До роботи подані додатки, що допоможуть розкрити трагедію сатанівчан.         Темою своїх досліджень я вибрала саме ці події, тому що відходить в інший світ покоління, яке пережило Голодомор, репресії, Голокост. За якийсь час записувати свідчення вже буде просто ні від кого. Будуть втрачені для нащадків неоціненні пласти інформації про трагедії 30–х років, які торкнулися Сатанова, які пережив весь український народ. Для написання роботи я використовувала свідчення сучасників подій та архівні документи, щоб робота стала актуальною, живою для сатанівчан, щоб не бути голослівною. 

Спогади жителів містечка про Голодомор 1932 – 1933 років дещо відрізняються від спогадів жителів інших регіонів України, через особливості географічного розташування містечка та через його національний склад. Можна по різному ставитись до цих спогадів: довіряти їм чи заперечувати, сприймати їх як історичний документ чи, породження чиєїсь уяви. Але як пояснити той факт, що їх так часто повторюють різні люди? В процесі дослідження спробуємо розібратись.

Голод 1932 – 1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв. Це трагедії, масштаби яких неможливо збагнути, вони травмували нації, залишивши на тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вони носять до сьогодні.

У своїй роботі я не ставлю запитання, чия трагедія трагічніша: українців чи євреїв, я хочу провести між ними паралель, спробувати відтворити картину тих подій. Під час нацистського Голокосту планомірно були знищені мільйони людей на великому географічному просторі. Український Голокост також мав системний характер. Метою якого було знищення нації взагалі.

Розділ І

Особливості Голодомору 1932 – 1933 років у Сатанові.

1.1.Причини Голодомору.

Соціально – економічні   та етнонаціональні інтереси українського народу в глобальних процесах сучасності неможливо зрозуміти без знання історії нашої держави, рідного краю. Україна будує свою суверенну державу, і питання правдивого вивчення нашої історії періоду сталінського тоталітарного режиму потрібно розглядати, як шлях до демократії ї громадянського суспільства.

У СРСР правду про жахливий голод 1932-1933 років, що мав місце в Україні, багато років приховували. Чому? А тому, що голод був не через нестачу продуктів. Урожай 1932 року був не нижчий, ніж у попередні роки. Отже, ніби не існувало причин для голоду. 

        Причиною Голодомору 1932 – 1933 рр. була не лише маніакальна ненависть «батька всіх народів» Й. Сталіна до українців, а й, передусім, московсько – більшовицька політика, згідно з якою найефективнішою формою ідеологічної боротьби є фізична відсутність носіїв «не наших» ідей. Нема людини – нема проблем, як афористично висловився Сталін. Тодішній італійський посол у Харкові писав: «Голодомор улаштований з метою «провчити селянина» і провести «модифікацію етнічного матеріалу» - так делікатно було названо винищення українців і заселення України не українцями: «Влада планувала замінити український «етнографічний матеріал» і заселити найкращі землі України своїм «етнічним матеріалом» [7].

Сталін прагнув прискорити індустріалізацію – будувати заводів більше і швидше. На це потрібно були кошти. Отож і вирішено було збільшити продаж зерна за кордон, узяти його за будь – яку ціну в українського селянства. Одночасно Сталін тим самим розраховував притиснути селян України, які опиралися колективізації сильніше, ніж, наприклад, російські. А оскільки селяни становили значну частину населення України, то голодомор, спрямований проти них, фактично означав голодомор українського народу.

Починаючи з 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року державна комісія на чолі з Молотовим додатково «заготовила» в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 року, становила 260,7 млн. пудів. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз з республіки майже всі наявні запаси. На початку 1933 року практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Хлібозаготівлі практично відривали останній шматок хліба в голодуючих [1].

1.2. Прояви Голодомору.

Отже, в рік, коли урожай був непоганий, з Москви прийшло розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозилося все зерно, навіть посівне. Забирали не лише колгоспне, а й те, що знаходили в хатах у людей. Одночасно за кордон продавалося зерна більше, ніж у минулі роки, а на ці кошти купували устаткування для промислових новобудов. У містах було введено картки на продукти, зокрема, на хліб, у крамницях нічого вільно не продавалось [14].

Вже взимку 1933 року селяни почали гинути від голоду. Рятуючись, вони втікали в міста, але і там часто вмирали просто на вулицях. Намагаючись зберегти дітей, селяни залишали їх біля лікарень, на вокзалах. Щоб припинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися військові загони.

 Селяни, не маючи чого їсти, пекли хліб із висівок, з домішками трави, варили юшку з бур’яну, їли бруньки. У селах зникли коні, вівці та інша худоба. Доходило навіть до людоїдства. Трохи легше було тим, хто працював у колгоспі: для них іноді варили поганеньку юшку, пекли сякий – такий хліб, але того не вистачало [8].

Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху перед голодною смертю люди дичавіли, забувалися добрі звичаї, їх заступала жорстокість.

 У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 року містився пункт про застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штрафування м’ясом тих колгоспників, які «заборгували» по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Пункт про «натуральні штрафи» власті поширили на всі продовольчі запаси селян.

 В усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь – яких запасів їжі – сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки, заготовлених селянами до нового врожаю. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівлі на величезній території України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, «уму – розуму», тобто сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів [9].

         1.3. Сатанів у 1932-1933 роках.

Старовинне містечко на Поділлі Сатанів голод 1932 -1933 років не обминув, хоча не так багато наробив лиха, як усюди. У Сатанові була велика єврейська громада. Євреї багатьох сатанівчан врятували від голоду.

Война Юлія Петрівна, жителька села Спасівка, 1921 року народження, свідчить:

У Сатанові жило 5 тисяч євреїв. Вони не голодували. У євреїв було золото, за яке вони у магазинах Проскурова, Києва купували багато продуктів. Українці у них працювали. За це отримували харчі. Євреї допомагали всім, хто до них звертався за допомогою.

У пам'яті Юлії Петрівни закарбувався страшний спогад. В роки голодомору з нею в одному класі навчався хлопчик Бевз Володя. Сім'я у нього - батько, мати, сестричка Надя 3-4 років та він. Сім'я жила бідно. Мабуть, крім шкільних сніданків не було більше що їсти. З голоду померла мати Володі, батько та сестричка опухли. Одного разу у школу діти, сусіди Володі, принесли страшну новину: Володя повісився у саду на яблуні (хотів дуже їсти - не було що). Після цього випадку односельці десь із півроку спостерігали картину, яка ятрила серце кожному: вранці батько з дочкою Надею, одягненою у червоне платтячко йшли до Сатанова берегом річки, відпочивали на мості, бо важко було йти. Ввечері повертались додому. У Сатанові просили у євреїв милостиню. Батько помер через півроку після смерті Володі, Надя вижила. Дівчинку врятували сусіди, родичі та допомога євреїв.

Високольська Юлія Йосипівна, жителька смт. Сатанів, 1920 року народження, свідчить:

В 1933 році нашу сім'ю розкуркулили, не зважаючи на те, що батько здав контрактацію (державі необхідно було здати певну кількість зерна і худоби). Урожай 1933року був дуже багатий, тому після здачі контрактації багато всього залишилось собі. Того року дуже вродила кукурудза. Щовечора до нас сходились дівчата на толоку і в'язали вінки з кукурудзи. Прийшли міліціонери, вивели всю худобу, повиносили з хати усе нажите добро, а нас вигнали на вулицю. Ночувати нам прийшлося в хліві на соломі. Нас на квартиру прийняв старий єврей. Він дозволив нам жити в підвалі. Ми поробили подушки і матраци з соломи, накривалися старими лахами і так жили. Я з мамою йшли збирати шлак до водокачки цукрового заводу, щоб було чим у тому підвалі розпалити. Брат пішов вчитися на столяра, тільки через те, що там давали дерев'яні відходи на паливо. Мати ходила прати одяг до євреїв, за це їй платили. Добра єврейка часто давала ще й харчі. Саме євреї врятували багатьох людей від голоду. Мені тоді було 13 років, я також працювала у євреїв - носила воду (відро води коштувало 10 копійок), мила у них підлоги. Єврейські сім'ї були багатими, бо вони займалися торгівлею. Вони не голодували, їжу варили в глиняних горщиках. Часто на обід в них була тушкована квасоля, печена гречана каша з куркою і варена картопля в мундирах. Мені також давали щось поїсти.

У селі Сатанівка розкуркулили сім'ю Зарванських – батька, маму і 3 дітей. Вони спухли від голоду, бо у них забрали корову ще й вигнали з хати. Їх ніхто не прихистив, бо боялись такої ж долі. Сім'я ходила по селу, ночували в бур'янах, переховувались, щоб їх не вислали в Казахстан, сподівались на милосердя односельців. Та хто ж собі ворог? Батько, мати та найменша дитина померли. Двоє старших дівчат вижили, вони згодом завербувались на цілину. Про це розповіла жителька села Сатанівка Лиховітер Ніна Михайлівна.

Іваніцька Людмила Касперівна, жителька смт. Сатанів, 1919 року народження, згадує:

В Сатанові на той час була велика єврейська община. Євреї були ремісниками - кустарями: шили взуття і одяг. Багато євреїв займались торгівлею: Лейба торгував гасом, Голда – хлібом, а Фейга приймала клоччя, за яке платила гроші. Євреї давали в борг все, що кому було необхідно. Часто за покупками приходили діти, євреї не питали, чи є у них гроші, а питали, чиї вони діти. Давали все необхідне, а батьки, коли могли, тоді й розраховувались. Євреї були висококультурними, добрими людьми, не пам'ятали зла (загони Симона Петлюри в період боротьби за збереження УНР чинили у Сатанові єврейські погроми). Вони робили все можливе, щоб українці Сатанова менше голодували.

Туз Семен Амбросійович, житель села Спасівка, 1925 року народження, згадує:

В 1933 році я пішов у Сатанів до школи. У той період у Сатанові окремо навчались у різних приміщеннях діти різних національностей: росіяни, українці - православні, поляки - католики, євреї. У приміщенні «білої» школи і приміщенні теперішнього телеграфу навчались діти –українці (православні), а у приміщенні «червоної» школи - діти - євреї. Євреї на перервах, щоб ніхто не бачив, давали своїм друзям - українцям щось поїсти (те, що батьки давали їм на полуденок).

Ще однією особливістю було те, що Сатанів був прикордонним містечком (по річці Збруч проходив кордон між СРСР та Польщею). Щоб за кордоном не довідались про голод, у Сатанові робили все можливе: машиною розвозили хліб по домівках сатанівчан (розповіла Іваніцька Людмила Касперівна), Мочалова Ганна Павлівна в період голодомору ходила сапати буряки на поле, яке належало прикордонній заставі. Щодня людям, які тут працювали платили за роботу харчами. Великі буханки хліба розрізали на 4 частини, по четвертині хліба, склянці гороху, по одній сушеній рибині (чехоня) давали на особу. У школі дітям давали сніданки. Рудніцька Юзефа Францівна в період голодомору навчалась у польській школі, яка знаходилась на території сучасної автоколони. Дітям у школі давали сніданки, це допомогло їй та іншим школярам вижити. Високольська Юлія Йосипівна розповіла, що її молодший братик та інші учні у школі отримували кусочок хліба і чай. У школах годували не тільки учнів, а й давали пайок вчителям. Мати Мочалової Ганни Павлівни працювала прибиральницею у польській школі, вона приносила додому трохи їжі для своїх дітей.

Бакалінська Ніна Леонтіївна, жителька с. Юринці, 1924 року народження, згадує:

Мої батьки були вчителями молодших класів. Вчителям давали пайок - по 9 кг муки. Муку цю трудно було назвати борошном, та мама випікала з неї такі-сякі хлібенята і ми мали що їсти. Я добре пам'ятаю, як йшли люди попід хати і просили хліба. Одного разу замість борошна дали луску з гречки. Мати напекла з неї паляниць, посушила їх на сухарі і зробила з них квас, поставила в коридорі. Цього дня забігло до хати чуже дівчисько просити хліба, а дати нічого, воно бідне побачило того сухаря в квасі, вихопило його з каструлі і втекло.

Туз Меланія Амбросіївна, жителька села Юринці, 1909 року народження, згадує:

У нашій сім'ї було семеро дітей, батька оголосили куркулем, забрали все добро, нажите важкою працею. Щоб вижити в період голодомору, я з хлопцями та дівчатами із села уночі перетинала кордон. Йшли через Збруч босі у будь-яку пору року. Несли в села Калагарівку, Саджівки віск, у кого була пасіка, одяг, тканину. Це все міняли на їжу. Одного разу, коли люди перетинали кордон, прикордонник побачив їх. Він вистрілив, убив Шведюка Івана, жителя с. Юринці, а його наречена, Піндак Ольга, кинулась на прикордонника, перегризла з відчаю йому горло. На другий день казали, що то вовки напали на людей та загризли їх.

Жителі с. Калагарівка розповідають, як в село приходили люди, наймались до заможних на роботу, яку виконували вночі, щоб ніхто не побачив і не доніс на них з іншого, свого, боку кордону. За роботу брали їжу.

Люди їли все, що можна було знайти: варили суп з кропиви, лободи, пшенички. Розбирали кагати з гнилою картоплею, яка була біля цукрового заводу, її кидали у суп або добавляли трішки кукурудзяної муки і пекли паляниці. Товкли просо в ступі, змішували його з малясом і пекли такі паляниці. Ходили до лісу збирати жолуді. їх сушили на сонці, товкли в ступі, з того борошна пекли паляниці. Мочалова Ганна Павлівна розповіла, що в ті страшні роки дуже здихала колгоспна худоба (казали, що від сказу), її звозили в рів, що біля єврейського кладовища. Заготовачі знімали з неї шкури, дорослі і діти бігли зрізувати м'ясо. М'ясо пекли в печі, їли без солі, бо солі не було. Одного разу мама принесла луски з проса, з неї і малясу спекли паляниці. Після такої їжі всі захворіли, ледь не померли. Туз Меланія Амбросіївна розповіла, що у її сусідів була собака, вона народила 12 цуценят. Щоб врятувати дітей від голоду, вбили собаку з цуценятами і з'їли.

Туз Ядвіга Миколаївна, жителька с. Сатанівка, 1921 року народження, розповіла:

До нас приходили у 1932 році сільські активісти і забирали все, що було їстівне: кукурудзу, цибулю,квасолю, хотіли забрати і корову. Батьки і п'ятеро дітей зчинили плач. Це не зупинило активістів, серед яких були і сусіди, вони пішли до хліва та не змогли розв'язати мотузку, почали бити корову, вона злякалась, ще тугіше затягла мотузку і задушилась. Так з'явилось м'ясо. Мати з батьком закопали його, а вночі таємно відкопували і варили. М'ясо закінчилось швидко, тому батько став ходити на колгоспне поле збирати буряки. Хтось з односельців побачив і повідомив у сільську раду. Батька вислали в Усурійський край на лісоповал.

Та не всі однаково пережили голодомор. Були у Сатанові і смерті від голоду. Багато сатанівчан та жителів навколишніх сіл розповідають один випадок: у сім'ї Скибінських одного дня померли двоє людей.

Анікалова Розалія Григорівна (дівоче прізвище Скибінська), жителька смт. Сатанів, 1931 року народження, згадує:

Я маленька була, бігала по хаті і все просила їсти, а мама не вставала і не давала їсти. Я не розуміла, що мати (Скибінська) померла. А ввечері померла ще й бабуся (Белінська), мамина мати. Живим залишився батько і брат, старший від мене на 4 роки. З хати винесли все (міняли на їжу), залишились голі стіни. Брат з іншими дітьми збирав кістки, бите скло, все це здавав єврею за копійки, за них купували хоч яку їжу. Ще Розалія Григорівна згадує, як неподалік їхнього будинку, стояв чоловік, який приїхав на базар у Сатанів і їв булку, вона попросила в нього їсти. Чоловік дав їй шматок, а вона швиденько побігла додому, щоб ніхто не відібрав. А чоловік Розалії Григорівни Анікалов Іван Миколайович згадує, як лежав він і батько на печі, опухлі від голоду, а мати наймалась на роботу до партійних активістів за відерце картопляної лушпини. У кого було золото, його у «Торксині» міняли на продукти («Торксин» був у Сатанові). У кого були золоті зуби, їх знімали і вимінювали також. У родині вижили всі, хоча було дуже голодно.

Помер батько і у Мочалової Ганни Павлівни. Він був колишнім офіцером царської армії, він не влаштувався на постійну роботу, боявся, щоб не розстріляли більшовики. Тому наймався на поденну роботу. У нього була язва шлунку, 10 червня 1933 року він помер. Ще пам’ятає, що померли їх сусіди – Тріска Семен та Кобілецький Микола.

У Белінського Станіслава Йосиповича, 1925 року народження, жителя смт. Сатанів, померли обоє батьків. Про цей період він згадує:

В сім’ї було 6 дітей. Голод боляче вдарив по сім’ї. Батько, Белінський Йосип Миколайович, працював у колгоспі «Велетень». В травні 1933 року він, знесилений від голоду, прийшов з роботи, ліг спати. На ранок не встав. Помер. Мати, Белінська Філіпіна Антонівна,  прожила після смерті батька дві неділі і також померла. Станіслав Йосипович пам’ятає, як гарно тієї весни цвіли яблуні, а мати злягла. Вона не могла рухатись, а тоді ще відняло мову, вона дуже страждала. Діти залишились самі, вони вижили. Важко довелося, в школу не ходили, бо не було що одягнути. У Станіслава Йосиповича опухли ноги до котиків, вкрились пухирями. Йому було важко ходити, на колінах він пересувався на дорогу. Там чекав, може  хто що дасть. У містечку була прикордонна застава, військові, які служили тут, часто давали те, що у них залишилось з їжі із вчорашнього дня. Коли з ніг зійшла пухлятина, пас у людей корови, за це давали молоко. Вдома товкли качани з кукурудзи і їли. Так і вижили.

Жителька с. Сатанівка Лиховітер Ніна Михайлівна пам'ятає, як через Сатанівку до Сатанова з ближніх сіл йшли люди. В сільських магазинах продукти не продавали, тому люди йшли в Сатанів на базар, щоб щось купити або випросити у євреїв. Ці люди часто падали при дорозі, не дійшовши до Сатанова, і помирали. Місцеві жителі на веретах виносили їх за село в одну загальну могилу і трохи присипали землею, бо знали, що ще будуть жертви.

У селі Юринці померли від голоду 33 особи. Такі дані донесла Туз Меланія Амбросіївна, жінка з феноменальною пам’яттю.

Розділ ІІ

Сатанів в добу «великого терору»

        

2.1. Особливості політичних репресій на Поділлі.

Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій (монополія на ідеологію, політичну владу, керівництво економікою та ін.), збереження і зміцнення якої неможливе без насилля. Саме в цьому контексті слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з’їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу…» Хоча генсек тут же підкреслив, що «елементом допоміжним, а не головним», факти переконливо свідчать: в реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати такі завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні в цілому; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; тримати під жорстким контролем суспільні процеси [5].

Особливу активність сталінська репресивна машина в Україні розгортає наприкінці 20-х – у 30-ті роки. Політичні репресії на Поділлі, попри загальні риси цього страхітливого процесу, мали свою регіональну специфіку. Зокрема, аграрний характер регіону обумовив спрямування вістря політичних репресій насамперед проти селян. Направленість репресивних заходів певною мірою визначило перебування подільського регіону в зоні державного кордону СРСР. Репресивні заходи, як правило, проводились під гаслом «чистки прикордонної смуги». Не останню роль у формуванні репресивної політики на Поділлі відігравала і та обставина, що тут певний час працювали органи влади УНР, національні наукові та культурні установи. Пік репресій припав на літо – осінь 1937 року. У цей час каральні органи інтенсивно працювали над виконанням різноманітних наказів, які визначали кількість репресованих і скільки з них варто розстріляти. Було затверджено спрощений порядок розгляду справ арештованих. Цим самим діяльність судових і позасудових установ було поставлено на конвеєр. У 1937 – 1938 роках на Поділлі було репресовано 39 960 осіб, або 15,7% від загальної кількості в Україні. Жителів прикордонних населених пунктів звинувачували (за статтею 54) у шпигунстві на користь Польщі, в участі в антирадянській контрреволюційній організації [11].

2.2. Репресії проти сатанівчан.

6 серпня 1937 року було відкрито справу проти жителів прикордонних сіл Сатанівка, Юринці, Олександрівка за номером 2912 за статтею 54-6 , по якій проходило 7 чоловіків: Кузь Іван Микитович, 1901року народження, Кузь Яків Микитович, 1908 р. народження, Кузь Єфим Микитович, 1894 р. народження, Кузь Олександр Васильович, 1897 р. народження, Ющик Григорій Григорович, 1894 р. народження, Оленич Харитон Іванович, 1879 р. народження, Парандій Петро Наумович, 1897 р. народження. Справа була в тому, що Кузь Микола Микитович, родич звинувачуваних, служив у 1919 р. в армії С. Петлюри і разом з військами емігрував у Польщу. Кузь М.М. був оголошений польським агентом, який переходив кордон з метою вербовки агентів, які мали займатись антирадянською агітацією, розкидати листівки. 3 його рідні брати та інші родичі приймали його в себе вдома, переховували, а самі розкидали листівки, погано відносились до своїх обов’язків. За це були заарештовані, на час розгляду справи утримувались у в’язниці Волочиського прикордонного загону НКВС. Справу було передано на розгляд Вінницької трійки, яка засудила Оленича Х.І., Кузя О.В., Парандія П.Н., Кузя І.М. до розстрілу, а Кузя Я.М., Кузя Є.М., Ющика Г.Г. до 10 років таборів. 2 вересня 1958 р. справу було переглянуто Військовим Трибуналом Прикарпатського військового округу, який прийняв рішення призупинити справу через відсутність у їх діях складу злочину і реабілітувати.

  28 квітня 1938 року було відкрито справу проти працівників-касирів Сатанівського, Волочиського, Ярмолинецького фінансових відділів, (відповідно Сурового Аркадія Дмитровича, Харчина Петра Васильовича, Андрушко Миколи Єфимовича) за номером 3595 за статтею 54-2 і 54-11. Їх звинуватили у тому, що вони були активними учасниками української контрреволюційної повстанської організації, створеної офіцерами петлюрівської армії на чолі з Винославським, який втік у Польщу. Членом організації також був завідуючий Сатанівським районним відділом Народної освіти Царенко (заарештований у 1934 р.). Завданням організації була підготовка повстанських кадрів для збройного повстання проти радянської влади, під час оголошення війни Польщею і Німеччиною Радянському Союзу. Організація проводила активну антирадянську діяльність, направлену на компрометацію заходів партії і уряду, які проводились на селі, групуючи навколо себе незадоволених радянською владою осіб для створення повстанських кадрів. Лідером організації вважався Андрушко М.Є. Він завербував до організації Сурового А.Д. і дав йому завдання займатись підривною діяльністю в системі збору податків з доходів і зриву планів мобілізації коштів. Виконуючи завдання, Суровий А.Д., в 1937 р. невчасно зібрав податок в платників, бо дав їм із запізненням повідомлення про необхідність здачі податку, несвоєчасно направляв рахунки відправників товарів в банк, що зривало терміни збору податків, займався підривною роботою в справі мобілізації коштів. На випадок війни , був готовий зі зброєю в руках (зброю мала забезпечити Польща) виступити проти СРСР. Ніяких доказів по справі не було. Утримувались звинувачені у Проскурівській в’язниці. Справу було направлено на розгляд Судової трійки УНКВС по Кам’янець-Подільській області. Рішенням трійки від 8 травня звинувачених було засуджено до розстрілу.

Військовий Трибунал Прикарпатського військового округу в 1957р. прийняв рішення справу призупинити через брак доказів, засуджених реабілітувати посмертно.

 1 квітня 1938 р. було відкрито судову справу за номером 105083 за статтею 54-6 і 54-11 за якою звинувачувалось 33 особи, більшість з яких були працівниками Сатанівського цукрового заводу, жителями Сатанова, Юринець, Покрівки. Їх звинувачували в участі у шпигунській диверсійній організації, що діяла у Сатанівському районі і була організована Чубою Мар’яном Андрійовичем.

Членами організації були працівники цукрового заводу: Піндак Кіндрат Савович, Піндак Петро Савович, Кумановський Герасим Фокович,  Полібрама Яків Герасимович, Ковальчук Петро Єфремович, Сторожинський Яків Зотович, Самборський Єфим Васильович, Піндак Карпо Миколайович, Махуля Самуїл Маркович, Єфімов Петро Герасимович, Сідляр Йосип Захарович, Свідніцький Віталій Миколайович, Дзивульський Йосип Миколайович, Туз Іван Захарович, Шондра Єфрем Васильович, Кучерявий Іван Карпович, Шарамко Петро Онисимович, Мисик Сергій Климентійович, Краковецький Володимир Олексійович (19 осіб). Вони звинувачувались у шкідництві на заводі.

Членами організації були колгоспники: Кайдан Самуїл Герасимович, Шмігель Олексій Андрійович (голова колгоспу), Шмігель Ананій Іванович, Іваній Олексій Клементійович, Маланчук Петро Митрофанович, Ковальчук Матвій Клементійович (6 осіб). Вони звинувачувались у тому, що переходили державний кордон з метою контрабанди.

 Членами організації були працівники Сатанівської школи: Миколюк Петро Дем’янович, Парандій Лаврентій Іванович, секретар Юринецької сільради Шейко Феофан Григорович, Пашко Петро Іванович – помічник бухгалтера Сатанівської МТС, Седлецький Мар’ян Антонович – начальник пошти Сатанівського району, Чулков Дмитро Іванович – завідуючий виробництвом артілі «Червоний прикордонник», Приймак Ананій Григорович – майстер продуктового цеху, Мисик Дмитро Клементійович – бухгалтер Комторгу.

 Всі члени злочинної шпигунської організації були польськими шпигунами і здійснили такі диверсії:

1. В 1929 р. вивели з ладу паровий котел Сатанівського цукрового заводу.

2. Систематично застопорювали каналізацію, яка подає воду в бурякові ями.

3. В 1929 р. отруїли рибу в басейні.

4. В 1932 р. вивели з ладу решетар і водний насос.

5. В 1933 р. спричинили аварію силової установки водокачки .

6. В 1936 р. вивели з ладу шків водокачки.

7. В 1937 р. вдруге спричинили аварію силової установки водокачки [10].

 Всі вони на період слідства перебували у в’язниці Кам’янця–Подільського. Рішенням Судової трійки до смертної кари з конфіскацією майна були засуджені: Піндак К.С., Піндак П.С., Кумановський Г.Ф., Шейко Ф.Г., Полібрама Я.Г., Ковальчук П.Є., Пашко П.І., Седлецький М.А., Чулков Д. ., Шмігель О.А., Шмігель А.І., Сідляр Й.З.,Приймак А.Г.,Свідніцький В.М., решта засуджені на 10 р. таборів.

Постраждали також їхні сім’ї, як сім’ї ворогів народу. Так після страти Піндака К.С. було виселено за межі району його дружину Надію з сімома дітьми.

У 1958 р. всі були реабілітовані.

Рудніцька Юзефа Францівна, 1921 року народження, згадує:

В 1937 році репресивна машина НКВС працювала і у Сатанові. Містечко було прикордонною зоною. Вздовж річки Збруч проходив кордон між СРСР та Польщею. Жителів містечка звинувачували в основному у шпигунстві на користь Польщі.

 Відділ ГПУ містився в будинку по вулиці Комарова, 23. Під будинком є великий підвал, поділений на окремі кімнати, які слугували казематами. До цього часу у будинку збереглися залізні двері, а на вікнах міцні решітки.

21 грудня 1937 року органи ГПУ у Сатанові забрали дядька Юзефи Францівни, Глогов’яка Івана Варфоломійовича, який працював токарем на цукровому заводі. Сім’я Рудніцьких була католицькою. 23 грудня 1937 року всі готувались до Різдва. Ввечері до будинку Рудніцьких завітав сам начальник місцевого відділу ГПУ, щоб забрати батька, Рудніцького Франца Івановича, який ремонтував взуття у артілі «Червоний прикордонник». Вранці наступного дня мати понесла батькові передачу. Кошика у мами взяли, сказали, що віддали батькові, а батько наче передав, щоб більше до нього ніхто не приходив. Мати зрозуміла,що його вже розстріляли або скоро це зроблять.

 Глогов’яка Івана Варфоломійовича та Рудніцького Франца Івановича було звинувачено у шпигунстві на користь Польщі за статтею 54-6 і 54-11. На них були відкриті кримінальні справи (за N 42185 на Рудніцького Ф.І.), у яких вказувалось, що вони є членами Польської військової організації і здійснюють антирадянську агітацію. Рішенням трійки їх засуджено до розстрілу. Реабілітовано в 1959 р.

  Про репресії, які в 30-х роках обрушились на сім’ю Войни Юлії Петрівни, 1921 року народження, жінка згадує з болем:

У період колективізації сім’ю оголосили куркульською. Все нажите майно, худобу забрали, хліви розібрали. Землі залишили 1 га. З хати хотіли зробити колгоспну контору, але це було не вигідно,бо вона на краю села Спасівки (через дві хати Сатанів).

Після розкуркулення сільські активісти навідувались часто. Запам’ятався такий випадок: у 1934 році, поки дід був на роботі в колгоспі, а баба понесла йому їсти, прийшов сільський активіст, виліз на горище, забрав недоробленого батьком воза і всі пожитки, які мала сім’я, – 10 кг квасолі та відро ячменю.

 В 1937 році було заарештовано батька – Войну Петра Семеновича. Його звинуватили у петлюрівщині, оголосили ворогом народу. Звинувачення було безпідставним, проте батька засудили на 10 років без права переписки. Він кілька днів просидів у відділенні міліції в Сатанові (на території  молокоприймального пункту). Передач для батька не приймали, бачитись з ним не дозволяли. Один міліціонер повідомив матері, коли батька будуть відправляти з Сатанова. Мама в 4 години ранку вийшла на дорогу, якою мала проїхати машина з в’язнями. Побачивши машину, мама крикнула, а батько кинув їй писульку, у яку загорнув вибиті зуби. Міліціонер підскочив, щоб забрати писульку, мати швидко її заховала, показала тільки вибиті зуби. Вдома розібрали написане: «Гук виїхав на моїх плечах». Гук – це сусід. Для того, щоб у той період заарештувати людину, потрібно підписатись під заявою проти цієї людини трьом особам. У даному випадку підписався Гук, його сестра Марія та сусід навпроти Мулик. Зробили вони це через заздрощі, бо батько працював у колгоспі бригадиром. Помер батько у в’язниці від серцевої недостатності (так повідомили родичам).

 На Войну П.С. було заведено кримінальну справу за N 3540 і звинувачено у контрреволюційній діяльності, знищенні колгоспного майна, побиттю колгоспників за статтею 54-10. Судом трійки засуджено до розстрілу і конфіскації особистого майна.

Через кілька днів забрали діда та ще кількох старших чоловіків. Вважали, що у них є золото, хотіли відібрати його. Два тижні тримали їх у в’язниці (в камері було 100 чоловік). Людям було тісно стояти, не те що сидіти. Так діда забирали два рази, золота не змогли забрати – його не було».

Цілий рік викликали на допити Юлію Петрівну, яка тоді навчалась в 9 класі. Все розпитували про батька, про те, де він був у 1918 році. Їй заборонили покидати своє село, не дали паспорта, як дочці ворога народу, хотіли вислати на 100 км від кордону. Співробітник Управління Державної Безпеки НКВС УСРР Лерман, єврей за національністю, підказав, що можна звернутись за допомогою у Київ. Дівчина так і зробила, з Києва прийшов дозвіл залишитись вдома.

Юлія Петрівна закінчила вчительські курси у Шепетівці, в інститут її не приймали, бо була дочкою ворога народу.

Після засудження культу особи Сталіна, стала писати листи, щоб з’ясувати долю батька. Із Трибуналу Прикарпатського військового округу прийшла відповідь. Батька реабілітували посмертно, вказали людей, які звели наклеп на батька. 

Іваніцька Людмила Касперівна, 1919 року народження, про репресії розповіла таке:

У 1937 році без пояснень забрали брата Антона. Він працював головним бухгалтером Сатанівського банку. Брат отримав освіту у місті Кракові (сім’я католицька), мабуть тому репресували. Ще один брат, Болеслав, працював у Києві політичним редактором газети «Голос радянський», що друкувалась польською мовою. Болеслава звинуватили у тому, що він був польським шпигуном. Постраждала і сестра Віра: чоловіка репресували, а її з двома малими дітьми вислали до Челябінської області. Все майно конфіскували. Репресували і сестру Розалію. Чоловіка Людмили Касперівни також репресували, у її паспорті поставили штамп: жінка ворога народу. Їй допоміг чоловік ще однієї сестри. Він працював у райкомі комсомолу. За його сприяння Людмилі Касперівні зробили новий паспорт на дівоче прізвище. Вона відразу повернулась до Сатанова (жила у Віньківцях).

На Іваніцького Антона Каспровича завели кримінальну справу за N3136 і звинуватили у зв’зках з братом Болеславом, членом Польської контрреволюційної організації, у тому, що два його брати були у Польщі ксьондзами, а він сам співав у хорі костелу і був наближений до ксьондза Ладиги . Засудили до 10 років таборів за статтею 54-6. У 1958 р. реабілітований.

Таких справ проти сатанівчан і жителів навколишніх сіл було відкрито дуже багато. Для того, щоб виявити всіх репресованих у 30-х роках, необхідно ще багато попрацювати.    

Розділ ІІІ

Трагедія Голокосту в містечку

3.1. Мета фашистів – винищення євреїв.

Однією із головних цілей Німеччини в роки Другої світової війни було повне винищення єврейського населення Європи. Характерною рисою Голокосту було використання расистських теорій та псевдонаукових теорій про неповноцінність націй, які підлягали знищенню. Широко використовувалась теорія так званого «соціального дарвінізму» - твердження, що винищування людей було продовженням теорії еволюції Дарвіна. Згідно цієї теорії, сильні народи чи раси нібито природно прагнули знищити неповноцінні, які мали зникнути і поступитись життєвим простором сильним расам.

Польща та окуповані райони СРСР, куди іноземцям практично був закритий доступ, були найкращим місцем, з точки зору німців, для масового винищення євреїв. Всього на радянській території було знищено від 2 до 3 мільйонів євреїв, з яких більше півмільйона було доставлено сюди для страти з Німеччини та інших країн Західної Європи. На території України було знищено 1 мільйон 700 тисяч осіб. Знищенням євреїв займались чотири айнзатцгрупи: А, В, С, Д, в кожній з яких нараховувалось від 600 до 900 співробітників СД Імперського головного управління безпеки. Їм допомагали батальйони німецької поліції порядку і тисячі добровольців із місцевого населення [12].

3.2. Методи знищення.

Для здійснення Голокосту використовувались ефективні та нові на той час методи знищення людей. Євреї для визначення політики нацистів з планомірного знищення єврейського етносу використовують термін Шоа, що в перекладі з івриту означає лихо, катастрофа. Традиційно жертвами Шоа рахуються 6 мільйонів євреїв Європи, 1,5 млн. з яких становили діти. В той же час повного списку жертв не існує. Наприкінці війни нацисти розпочали знищення слідів своїх злочинів: вони руйнували табори смерті, вивозили або остаточно знищували вже поховані останки замордованих євреїв. У більшості випадків єврейські громади знищувались повністю і не залишалось ні рідних, ні близьких, які могли б повідомити імена загиблих [3].

У великих містах створювались єврейські гетто (на українській території їх було 600), куди силоміць зганяли єврейське населення міста і околиць. Спочатку німці створили видимість уважного відношення до гетто: постачали сюди хліб, створили на їх території дитячі лікарні, дітям видавали додаткове харчування, молоко. Але вже в кінці серпня 1941 року становище змінилось. На євреїв наклали контрибуцію (по 30 крб. з людини і ще золото), заставили здати всі речі і меблі, не постачали їжу і воду, а фізичні муки, яких завдавали євреям, були нестерпним (виколювали очі, відрубували кінцівки, виривали волосся, заставляли прибирати туалети без будь – яких знарядь праці,…) [2].

3.3. Знищення євреїв у Сатанові.

Єврейське населення маленьких міст знищувалось відразу і на місці. Так були знищенні євреї Сатанова. З 1941 року тут почалось винищення євреїв. Наприкінці 1941 року на південній стороні базарної площі було розстріляно 407 євреїв, серед яких Ліман Зоя і Ліман Хася, Зельцер Моть Григорович. Велика трагедія сталася в ніч з 13 на 14 травня 1942 року: на базарну площу фашисти зігнали близько 500 осіб. Частину людей загнали у грузовики та вивезли, а решту загнали у великий льох (на території базару) і замурували. Це були переважно старики, жінки та діти. Шпари заштукатурили цементним розчином, щоб не проникало повітря, біля входу поставили вартових. Впродовж десяти днів з – під землі доносився стогін. Вже після визволення Сатанова було відкрито підвал. В ньому виявлено 240 трупів (такі дані вказані в багатьох джерелах, хоча на могильній плиті на кладовищі викарбувано 286), серед яких Грінберг Геня, Грінберг Голда, Епштейн Ліза, Розенфельд Фрінця, Фаєрштейн Рухл, Файкгольд Герш. Також із спогадів жителів містечка відомо про замуровану сім’ю Мардерів – жінку та двох дітей. Найбільше трупів було біля виходу, люди сподівались вийти. Їх було поховано на єврейському кладовищі, яке знаходиться за межами містечка. Були люди, які через хворобу не змогли дійти до базарної площі, їх вбивали біля власних будинків. Так було вбито зубного лікаря Зігермана та його дружину. Вони жили на території, де тепер розміщена бібліотека. На подвір’ї їх і було поховано сатанівчанами. Місце поховання не позначене. Можливо, ми щодня ходимо по їх кістках. Відомо про ще одне масове знищення євреїв вкінці 1942 року. Розстріляно було 180 осіб, людей заганяли у підвал неподалік від синагоги і розстрілювали. Звук від пострілів розлягався по всьому Сатанову. Розстріли продовжувались і в 1943 році. Відомо, що жертвами цих розстрілів стали Бубель Хайма, Шрайєр Лейба Абрамович, Шрайєр Сизаля Мойсеївна. А хто ще невідомо.

До Книги Скорботи України внесені прізвища жертв Голокосту, сатанівчан там їх тільки 12 (нам відомо про знищення 875 євреїв, а про скількох не відомо?) [4].

2 травня – День пам’яті Катастрофи і Героїзму євреїв у Другій світовій війні, знищено яких було третину.

Висновок

Голодомор українців, Голокост євреїв, терор сталінського режиму проти людей різних національностей СРСР – це великі трагедії ХХ століття. Світ чимало знає про переслідування єврейського народу часів Другої світової війни. Про те, що мільйони українців загинули, світова спільнота почала дізнаватись не так давно. Щоб донести цю страшну правду до людей всього світу, перш за все необхідно самим добре дослідити ці питання. Я вважаю, що треба ретельно дослідити місцевий матеріал, щоб не залишилося жодної білої плями, донести його до якомога ширшого кола людей. Цього я прагну досягти своєю роботою. Усвідомлення трагедії жителів України мусить стати здобутком генетичної пам’яті українців, а трагедії сатанів чан – генетичної пам’яті моїх односельців.

Принципова сутність Голодомору, Голокосту, репресій одна – це є геноцид. Це є геноцид проти українського народу (в тому числі євреїв, які жили на цій території). Схожість цих трагедій полягає в тому, що їх джерелом стала нелюдська ідеологія тоталітарних режимів – комуністичного та нацистського. Гітлер та ідеологи  расизму проробили копітку роботу для організації планомірного знищення мільйонів людей на великому географічному просторі. Сталін же пішов значно дальше Гітлера. Його геноцид мав тотальний, абсолютний характер і поєднував усі три види геноциду: релігійно – культурний, економічний та расово – етнічний. Сталін почав руйнувати наш менталітет, нашу ідентичність, культуру, наш етнос. Український геноцид мав системний характер. Це була ретельно та глибоко продумана акція, яка поставила за мету знищення нації взагалі.

Нашому народові потрібно творити українську державу, бути її господарем, розвивати почуття національної гідності і самоповаги. Чорні сторінки української історії ми повинні вивчити, зрозуміти, усвідомити, зробити відповідні висновки і скласти успішно іспит, бо історія любить повторюватись. Потрібно пам’ятати про трагедії XX ст. і уникати всяких ідеологій, що пропагують домінування однієї нації над іншими.

Нам треба вчитись у євреїв, які вміють прищеплювати змалечку своїм дітям розуміння трагедії Голокосту, щоб відчувати спорідненість із тими, кого немає, кого вбили в ім’я нелюдської ідеології.

Список використаних джерел:

1. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Документи і матеріали. Києво –  Могилянська академія, 2007.

2. Документи та матеріали з історії євреїв України. Період нацистської окупації. Вінницька область. Катастрофа (ШОА) і опір. Київ, 1994.

3. Збірка матеріалів історії Холокосту. Пам’ятай Холокост! Хмельницький обласний благодійний фонд Хесед – Бешт. Хмельницький, 2004.

4. Книга  Скорботи України. Хмельницька область, том 1.  Хмельницький  Поділля, 2003.

5. Красуцький М.П. Репресовані безневинно. Хмельницький, 1992.

6. Кримінальний Кодекс УРСР 1922.

7. Кульчицький С. В. Трагедія голоду 1933. К: Товариство Знання, 1989.

8. Конквест Роберт Жнива скорботи. К: Либідь, 1993.

9. Марочко В., Мовчан О. Хроніка Голодомору. Києво – Могилянська академія, 2008.

10. Матеріали Хмельницького Державного архіву. Кримінальні справи – П-4832, П-6607, П-5790, П-16530, П-8322, П-6625.

11. Рибак І. В. Наш край в історії України. Кам’янець – Подільський Абетка – С, 2007.

12. Соколов Б. В. Окупація. Правда і міфи. М:АСТ – Прес-Книга, 2002.

13. Спогади очевидців трагічних подій (Голодомору, репресій, Голокосту) у Сатанові.

14. Субтельний О. Україна. Історія. К:Либідь, 1991.

Додатки

Белінський Станіслав Йосипович, 1925 року народження, житель смт. Сатанова.

В сім’ї було 6 дітей. Голод боляче вдарив по сім’ї. Батько, Белінський Йосип Миколайович, працював у колгоспі «Велетень». В травні 1933року він, знесилений від голоду, прийшов з роботи, ліг спати. На ранок не встав. Помер. Мати, Белінська Філіпіна Антонівна, прожила після смерті батька дві неділі і також померла. Станіслав Йосипович пам’ятає, як гарно тієї весни цвіли яблуні, а мати злягла. Вона не могла рухатись, а тоді ще відняло мову, вона дуже страждала. Діти залишились самі, вони вижили. Важко довелося, в школу не ходили, бо не було що одягнути. У Станіслава Йосиповича опухли ноги до котиків, вкрились пухирями. Йому було важко ходити, на колінах він пересувався на дорогу. Там чекав, може  хто що дасть. У містечку була прикордонна застава, військові, які служили тут, часто давали те, що у них залишилось з їжі із вчорашнього дня. Коли з ніг зійшла пухлятина, пас у людей корови, за це давали молоко. Вдома товкли качани з кукурудзи і їли. Так і вижили.

Мочалова Ганна Павлівна, 1918 року народження, жителька смт. Сатанова.

В сім’ї було 3 дітей. Жили вони у селі Горбанівка, їхній будинок був першим будинком Горбанівки, перед ним був Сатанів. По іншу сторону дороги простягнулось село Спасівка (тепер ці села віднесені до Сатанова). Батько, Мочалов Павло Іванович, був колишнім офіцером царської армії, росіянин. Він служив на прикордонній заставі. Після приходу до влади більшовиків не працював на постійній роботі, перебивався тимчасовими заробітками. Батько боявся, що його більшовики вб’ють. Коли почався голод, сім’ї було дуже сутужно. Мати працювала у колгоспі «Велетень», там один раз на день давали колгоспникам їсти. Ганна Павлівна ходила сапати буряки на поле, яке належало прикордонній заставі. Щодня людям, які тут працювали платили за роботу харчами. Великі буханки хліба розрізали на 4 частини, по четвертині хліба, склянці гороху, по одній сушеній рибині (чехоня) давали на особу. Батько, який хворів язвою шлунка, від голоду помер 10 червня 1933року. Його похоронили, але могилу не встигли гарно обробити, бо треба було йти на роботу. Біля його могили хоронили інших померлих, чиї могили також не були оброблені,тому Ганна Павлівна не знає, яка ж могила батькова. Після смерті батька на роботу в колгосп взяли братів, які мали вже змогу там наїстись. До цього брати трохи спухли від голоду, особливо старший. Мати пішла працювати прибиральницею у польську школу, там дітей годували, то мати приносила додому трохи їжі. Будинок Ганни Павлівни відразу біля єврейського кладовища. Сюди привозили колгоспну худобу, яка поздихала. Заготовачі, євреї знімали з неї шкуру. М’ясо, яке залишалось, розбирали дорослі, дітей відганяли, та Ганна Павлівна все-таки приносила трохи м’яса. Його варили без солі (її не було), їли тільки діти. Одного разу мама принесла луски з проса, з неї і з малясу спекли паляниці. Після такої їжі всі захворіли, ледь не померли. Ходили по городі, сапою вишукували в землі картоплю, збирали її, терли, не миючи, в макітрі варили і їли.

Рятували від голоду євреї, давали товари в борг. Лейба торгував гасом, Голда – хлібом, а Фейга приймала клоччя, за яке платила гроші.

 Ганна Павлівна пам’ятає, що у Спасівці померли від голоду Тріска Семен та Кобілецький Микола.

Анікалова Розалія Григорівна, 1931року народження та Анікалов Іван Миколайович, 1924 року народження, жителі смт. Сатанів.

         Розалія Григорівна розповідає (зі слів батька):

Я маленька була, бігала по хаті і все просила їсти, а мама не вставала і не давала їсти. Я не розуміла, що мати (її прізвище Скибінська) померла. А ввечері померла ще й бабуся, мамина мати (Белінська). Живими залишилися батько, я і старший на 4 роки брат. З хати винесли все (міняли на їжу), залишились голі стіни. Брат з іншими дітьми збирав кістки, бите скло – все це здавали єврею за копійки, за них купували хоч яку їжу. Ще Розалія Григорівна пам’ятає, як неподалік їхнього будинку стояв чоловік, який приїхав на базар в Сатанів і їв булку, вона попросила в нього їсти. Чоловік дав їй шматок, а вона швиденько побігла додому, щоб ніхто не відібрав.

Іван Миколайович згадує, як лежав він і батько на печі, опухлі від голоду, а мати наймалась на роботу до партійних активістів за відерце картопляної лушпини. У кого було золото, його в  «Торксині» міняли на продукти («Торксин» був у Сатанові). У кого були золоті зуби, їх знімали і вимінювали також. У родині вижили всі, хоча було дуже голодно.

Карналь Євгенія Федорівна, 1917 року народження, жителька с. Юринці.

В сім'ї було десятеро дітей. Старші діти жили окремо. З мамою жила тільки Євгенія, яка в ті страшні роки ходила до школи. Тата не пам'ятає ,бо він помер, коли їй було лише 3 роки. Пам'ятає, що мама працювала в колгоспних яслах поваром і завжди приносила склянку якоїсь бевки. Хліба не було, а їсти хотілось. Був випадок, коли на екзаменах в 7 класі вона знепритомніла. Старша сестра Ганна жила в Миколаївській області, вона працювала в радгоспі. Ганна надсилала посилки, які не завжди приходили. Ці посилки і бевка з колгоспних ясел врятували їх від голоду.

Високольська Юлія Йосипівна, 1920 року народження, жителька смт. Сатанова.

У нашій сім'ї було 12 дітей. Батько тяжко працював, бо мав свою землю і господарство. Біля землі працював сам, йому допомагали старші сини, а коли потрібно було збирати врожай, то брав на підмогу людей.

В 1933 році нашу сім'ю розкуркулили, незважаючи на те, що батько здав контрактацію (державі необхідно було здати певну кількість зерна і худоби). Урожай 1933 року був дуже багатий, тому після здачі контрактації багато всього залишилось собі. Того року дуже вродила кукурудза. Щовечора до нас сходились дівчата на толоку і в'язали вінки з кукурудзи. Прийшли міліціонери, вивели всю худобу, повиносили з хати усе нажите добро, а нас вигнали на вулицю. Ночувати нам прийшлося в хліві на соломі. Нас на квартиру прийняв старий єврей. Він дозволив нам жити в підвалі. Ми поробили подушки і матраци з соломи, накривалися старими лахами і так жили. Я з мамою йшли збирати шлак до водокачки, щоб було чим палити. 12-річний брат пішов вчитися на столяра, тільки через те, що там давали дерев'яні відходи на паливо. Настали голодні часи. Мати йшла прати одяг до євреїв, за що їй платили. Добра єврейка часто давала харчі. Саме євреї врятували багатьох людей від голоду. Мені тоді було 13 років. Я також носила воду євреям (відро води коштувало 10 копійок), мила підлоги.

Єврейські сім'ї були багаті, бо вони займалися торгівлею. Вони не голодували, їжу варили в глиняних горщиках. Часто на обід в них була тушкована квасоля, печена гречана каша і курка, варена картопля в мундирах. Одна буханка хліба на той час коштувала 25 рублів, один стакан квасолі і одна літра молока коштували по 2 рублі. Щоб вижити, нам приходилося випрошувати картопляне лушпиння, збирати гнилу картоплю. До гнилої картоплі мати добавляла трішки кукурудзяної муки і пекла паляниці. Якщо була житня мука, то було свято, бо варили кльоцки. У нас не було виделок, то ми брали тверду соломинку і розділяли її, а потім наколювали кльоцки і так їли.

Старший брат ходив пасти сусідську худобу, йому за те давали літру молока, 2 варених яйця і кусок хліба. Менший братик ходив шукати кропиву, мати варила суп з пшеничкою, лободою, кропивою, про м'ясо ми забули зовсім.

Школярі польської школи на обід отримували кусочок хліба і чай. Я була дуже здібною ученицею, але закінчила тільки 3 класи, бо була куркульська дочка, хоча й бідна. Ми жили біля школи, поряд була кагата з гнилою картоплею, її розібрали всю, бо пекли паляниці всі жителі містечка.

Мій батько працював в артілі, був їздовим. Йому видали пропуск, тому він мав дозвіл косити сіно біля Збруча і брати там воду. Це було не дозволено, бо то була прикордонна зона. На полю він рвав колоски з молоденьким зерном, а ми ним ласували,бо воно було солодке.

Я разом з старшою сестрою пішла працювати до радгоспу в село Турчинці. Ми сапали буряки. Нам платили харчами. Щодня кожен отримував по 400 грамів хліба і тарілку пісного супу. Ми з сестрою з'їдали 400 гр. хліба, а 400 несли додому. Я була маленька і худенька, тому мене жаліли і давали добавку супу. Зранку ставала і не могла відкрити очі, бо лице спухало від важкої праці і недоїдання. В останній день роботи нам приготували святковий обід – всім дали по 4 вареники.

Як нам не важко було, але в нашій сім’і від голоду не помер ніхто.

Іваніцька Людмила Каспрівна, 1919 року народження, жителька  смт. Сатанова.

В сім'ї було семеро дітей. Мати залишилась вдовою. Батько помер від тифу у 1919 році (у Сатанові була страшна епідемія). Мати, щоб прогодувати сім'ю, їздила селами скуповувала свині і переробляла для продажу: робила м'ясні та кров'яні ковбаси, коптила м'ясо і сало та готувала холодець. Свої вироби продавала на рундуках, які тягнулись вздовж вулиці (на місці торговельного центру). Сім'я католицька, мати залишала товар, щоб піти до костьолу. Люди чекали повернення матері, щоб щось придбати (ніхто нічого не крав). Зі встановленням влади більшовиків, торгівлю заборонили, за несплату податку забрали з дому все: меблі, речі. Мати нелегально продавала ковбасу, потрібно було виживати. У 1928- 1929 рр. у Сатанові (між селами Зверхівці та Турчинці) організували колгосп «Велетень», мати з братами пішли туди працювати. У 1932 – 1933рр. Україною гуляв голод. У Сатанові було сутужно, але не так, як у інших регіонах СРСР. Містечко було прикордонним (по річці Збруч проходив кордон між СРСР та Польщею). Щоб за кордоном не довідались про голод, у Сатанові машиною розвозили хліб по домівках жителів. Мати та брат їли у колгоспі (один раз на день тут годували колгоспників).

В містечку була велика єврейська община. Євреї були ремісниками – кустарями: шили взуття і одяг. Багато євреїв займались торгівлею: Лейба торгував гасом, Голда – хлібом, а Фейга приймала клоччя. Євреї давали в борг все, що кому було необхідно. Часто за покупками приходили діти, євреї не питали чи є у них гроші, а питали, чиї вони діти. Батьки розраховувались, коли мали змогу. Євреї були висококультурними, добрими людьми, не пам'ятали зла (загони С. Петлюри в період боротьби за збереження УНР чинили у Сатанові єврейські погроми).

Рудніцька Юзефа Францівна, 1921 року народження, жителька смт. Сатанова.

        В сім'ї було 5 осіб, батьки та троє дітей. Юзефа була старшою. Батько в 1932-1933 роках працював чоботарем в артілі «Червоний прикордонник», а мати працювала у колгоспі «Велетень». Сім’я була католицькою,тому Юзефа ходила до польської школи,яка була на території сучасної автоколони (школу було закрито у 1936р). У школі дітям давали сніданки, дівчинка їла там. Мама їла у колгоспі,колгоспникам варили бевку. Мама вдома прагнула нагодувати батька,який увесь день працював. А їсти не було що. Вона варила листя плодових дерев, зібрану на полі гнилу картоплю. У батька з голоду опухли ноги, та він був сильним і вижив. Юзефа Францівна, пам'ятає що її мама ходила на похорон, про який говорили всі жителі Сатанова. За один день, в одній сім'ї померли двоє людей – баба і мама Анікалової Розалії Григорівни.

Верхола Григорій Сидорович, 1923 року народження, житель с. Юринці.

В сім'ї було четверо хлопців, та так сталося, що всі старші брати пішли служити і залишились там. Коли настали голодні роки, Григорій Сидорович сам дбав про своїх старих батьків. Пам'ятає, що був такий худий, що казали, що він має рахіт, цілими днями пив тільки воду. Добре пам'ятає, як пересапав весь город, щоб знайти десь якусь гнилу картоплю і так із землею збирав її, тому що вона ж розлазилась в руках. По сьогодні стає серце, коли згадує, як він тікав від об'їждчика, що сторожував поле, де Григорій Сидорович з товаришами збирали колоски, та як він ходив вдосвіта на горохове поле і ховався, де найвищий осот, щоб наїстись того гороху і хоч торбинку принести додому, і цілий день мусив висидіти в бур'яні. Лише коли стемніє, вилізав з тою жменькою, щоб ніхто, боже борони, не побачив. Пам'ятає, як сусідка-активістка – Ковальчук ходила по хатах і відбирала останню квасолю. З родини ніхто не помер.

Бакалінська Ніна Леонтіївна, 1924 року народження, жителька с. Юринці.

Батьки Ніни Леонтіївни були вчителями молодших класів і тільки завдяки тому, що вчителям давали пайок в ті голодні роки (по 9 кг. муки), вони всі вижили. Про роки голодомору згадує з болем. Пам'ятає, як йшли люди по-під хати і просили хліба. Був такий випадок, який закарбувався в пам'яті Ніни Леонтіївни: муку, яку давали на пайки не можна було назвати борошном, тому мама випікала такі-сякі хлібенята, а коли дали одного разу замість борошна з гречки шкарлупу, то мама напекла паляниць, посушила на сухарі і зробила з них квас, поставила в коридорі. І от забігло одного разу чуже дівчисько, просить хліба, а дати нічого. І коли воно бідне побачило того сухаря в квасі, то швидко вихопило його з каструлі і втекло.

Щавлева Ганна Василівна, 1920 року народження, жителька с.Юринці

У сім'ї було шестеро дітей. Вижити в період голодомору було дуже важко.

Пам'ятає Ганна Василівна тридцять другий рік, як сьогодні. Того року був неврожай, стояла страшна спека, за ціле літо не було ні одного дощу, вся земля потріскала. Було дуже голодно. В ті страшні роки було їй 12 років. Вона ходила на річку викопувати коріння лопуха, а також ходила з дітьми до лісу збирала жолуді, сушила все це на сонці, товкла в ступі і з того борошна пекла паляниці. Все це вона робила сама, тому що мама Анастасія Петрівна в 1933 році померла. Діти продали весь шифер із свого хліва, щоб купити молока і нагодувати найменшого братика Колю.

Туз Меланія Амбросіївна, 1909 року народження, жителька с. Юринці.

В сім'ї народилось 10 дітей, вижило тільки 7. Меланія була третьою дитиною у сім'ї.

Зі встановленням більшовицької влади у селі роздавали землю. Сім'я Меланії отримала 10 десятин землі (більше 10 гектарів). Так стали середняками. На землі дружно працювала вся родина. Розвели пасіку, закупили необхідний сільськогосподарський реманент, худобу. На початку 30-х років почалась колективізація. Що влада колись дала, тепер забрала та ще й хотіла виселити батька, оголосивши його куркулем. Меланка з батьком ходила у відділ НКВС просити, щоб тата не висилали. Послухали, бо дуже плакала дівчинка, та забрали до колгоспу все: худобу, реманент, 100 вуликів з бджолами, землю. Залишили тільки присадибну ділянку – 70 сотих. Мама пішла працювати у колгосп, батько – не захотів.

Після розкуркулення почався страшний голод 1932-1933 років. Сім'я жила дуже бідно. Меланія на той час закінчила технікум, працювала у Могилів-Подільському зоотехніком. На роботі отримувала пайок – 1 буханку хліба. Часто навідувала родину, яка дуже бідувала. Сім'я боролася за виживання. Хоча страшного голоду у Юринцях не було, померлі не лежали купами на вулицях, та люди голодували. Вздовж річки Збруч проходив кордон між СРСР і Польщею. Меланія, коли приїздила додому, перетинала з іншими дівчатами і хлопцями кордон уночі. Йшли через Збруч босі у будь-яку пору року. Несли в села Калагарівку, Саджівки віск, одяг, тканину, яку привезла Меланія з Могильова мамі та сестрам на спідниці. Це все міняли на їжу. Одного разу, коли перетинали кордон, прикордонник побачив групу людей. Він вистрілив, убив Шведюка Івана, жителя с. Юринці. Його наречена, Піндак Ольга, кинулась на того прикордонника, перегризла з відчаю йому горло. На другий день казали, що то вовки напали на людей та загризли їх.

Рятувала сім'ю і їжа, яку приносила мама з колгоспу (вона варила обід для колгоспників). Допомагав двоюрідний батьків брат – Следзь Климентій (в нього був тільки один син). Діти навесні ходили у поле, на місце, де були скирти горохової соломи, яку за зиму згодували колгоспній худобі, і збирали горох,який висипався зі снопів. Варили з нього суп. Біля цукрового заводу у Сатанові зберігали картоплю у кагатах. Картопля погнила, людям її не дали. Вже гнилу ходили вибирати голодні люди, варили з неї суп, додавали ще кропиву. У 1932 році у собаки, що жила у сусідів, народилось 12 цуценят. Щоб врятувати дітей від голоду, вбили собаку і цуценят. З'їли . У сім'ї від голоду ніхто не помер. А у с. Юринці від голоду померли дуже багато. Меланія пам'ятає 33 чоловіки.

Білохвост Лідія Володимирівна, 1922 року народження, жителька с. Покрівка.

Батьки працювали в колгоспі, грошей не давали, варили лише мамалиґу і давали людям по півкілограма, так, що вони не знали, чи їсти, щоб була сила працювати в полі, чи нести додому голодним дітям. В хаті було пусто, один вітер гуляв. Отак в 10 років Лідія Володимирівна зі своїм братом-близнюком Олександром ходили працювати в поле, а не до школи. Пам'ятає Лідія Володимирівна один випадок: одна жінка, ідучи додому з поля, сховала за пазуху кілька колосків, то її засудили на п'ять років.

         Фокіна Ганна Давидівна, 1924 року народження, жителька с. Покрівка.

            Батько, Давид Корнилович, був середняком, мав два коня, корову, віз. За те, що не хотів іти до колгоспу, його ув'язнили. Мати залишилась з двома малими дітьми: Ганною та Петром (1927 року народження). Пам'ятає ту гнилу картоплю, яку з братом збирали, а мама варила її, їли кропиву, лободу. Був випадок, який не забувається: батькова сестра – Юхима, мала корову і носила до євреїв міняти молоко на хліб, і дала кусень братовим дітям. Ганна з Петром розірвали той хліб на шматки, бо давно не їли хліба і жадібно з'їли. Після того Ганну ледь врятували від отруєння. Пам'ятає, як вона маленька йшла влітку вулицею, було дуже душно, дивиться, а на обочині дороги лежить мертва жінка і опухла вся...

 Туз Семен Амбросійович,1925 року народження, житель с. Спасівка.

В 1932 році ходив у колгоспний садок, там дітей годували. В період жнив ці дітки допомагали збирати врожай. Вони зазбирували на полі колоски, а вихователька слідкувала, щоб ніхто не брав колосків додому, щоб голодні діти їх не їли. Діти її слухали, бо знали: не послухають – виховательку покарають. Семен Амбросійович пам'ятає, як до них прийшли активісти із колгоспу і забрали відро жита, яке було заховане на печі. В 1933 році ходив до школи у Сатанів. Навчався у приміщенні теперішнього телеграфу. Згадує, що у «білій» школі та у приміщені теперішнього телеграфу навчались діти-українці, а у приміщенні «червоної» школи була єврейська школа. Школярі-євреї своїм друзям школярам-українцям, щоб ніхто не бачив, давали на перерві щось з'їсти, (єврейську школу було закрито у 1936 році).

В 1934 році Семена батьки відвезли до сестри Ганни в с. Меркурівку. Вона працювала вчителькою, чоловік директором школи. Дітей у них тоді не було. Вони і доглядали хлопця цілий рік, поки сім'я добре не стала на ноги.

Война Юлія Петрівна, 1921 року народження, жителька с. Спасівка.

 В родині було 7 осіб: дід, баба, батько, мати, 3 дітей. Юля була найстаршою. Сім'я жила бідно. З приходом більшовиків, доля усміхнулася. Отримали землю – 7 моргів (трохи більше 4 га). Купили коней, корову, сільськогосподарський реманент. Працювали без відпочинку, адже, на своїй землі. В 1930 році почалась колективізація у с. Спасівка. Сім'ю називали куркулями, бо працювали на землі та мали все необхідне. Почалось розкуркулення. Худобу, реманент забрали до колгоспу. Було 2 хліви на подвір'ї, - розібрали їх, а матеріал з них забрали на потреби колективного господарства. Забрали і землю, залишивши сім'ї 1 га. Хотіли ще й будинок забрати, збудований дідом у 1900 році, та перетворити його на колгоспну контору. Не забрали, бо збудований на краю села. Через дві хатини починався Сатанів.

В період голодомору навчалась у Спасовецькій школі. У колгоспі для школярів варили сніданок з кукурудзяної крупи грубого помолу, кльоцок та води і приносили до школи. Діти отримували гарячу їжу. Хоча кукурудза часто була недовареною, збивалася з кльоцками в один ковток, та отримавши миску з 1-2 ковтками, діти хоч щось їли.

У сім'ї Юлії Петрівни була корова – обробляла город. Пшеницю забирала держава, а з кукурудзи та картоплі (їх потроху залишали), готували їжу. Дідусь був чоботарем. Його робота також рятувала від голоду.

У Сатанові жило 5 тис. євреїв. Вони не голодували. У них було золото, за яке вони у магазинах Проскурова, Києва купували багато продуктів. Українці у них працювали. За це отримували харчі. Євреї допомагали всім, хто до них звертався за допомогою. Рятували, як могли голодуючих українців.

У пам'яті Юлії Петрівни назавжди закарбувався страшний спогад. Під час голоду з нею в одному класі навчався хлопчик Бевз Володя. Сім'я у Володі – батько, мати, сестричка Надя 3-4 років та він. Сім'я жила дуже бідно. Мабуть, крім шкільних сніданків не було більше що їсти. З голоду померла мати Володі батько та сестричка опухли. Одного разу у школу діти, сусіди Володі, принесли страшну новину: Володя повісився у саду на яблуні (хотів дуже їсти – не було що). Клас це дуже вразило, а після цього односельці десь із півроку спостерігали картину, яка ятрила серце кожному: вранці батько з дочкою Надею, одягненою у червоне платтячко ішли до Сатанова берегом річки, відпочивали на мості, бо важко було йти. Ввечері поверталися додому. У Сатанові просили. Батько помер через півроку після смерті Володі, Надя вижила, її вигодували сусіди, родичі.

Неподалік жила сім'я Думанських – мати та троє дітей. Опухли з голоду. Мати померла, діти вижили. їм також допомогли сусіди.

У 1934 році, коли голоду вже не було, сільські активісти ходили по селі, забирали, що можливо було, і несли до колгоспу.

Одного разу, коли діти у сім'ї Войни залишились самі вдома, прийшов сільський активіст, виліз на горище будинку. Там було 10 кг квасолі, відро ячменю та недороблений батьком віз. Забрав усе, усі їх пожитки.

Варениця Євдокія Олексіївна, 1914 року народження, жителька смт. Сатанова.

У 1932-1933 роках Євдокія Олексіївна жила у селі Кринцилів, що неподалік Сатанова. В сім'ї було п'ятеро дітей, Євдокія була третьою дитиною в сім'ї. У ці важкі роки була вже дорослою, тому добре все пам'ятає. У селі було голодно, люди були знесиленими. Сім'ї жилося важко, але був свій город, корова. В ті роки працювала у колгоспі. Правління колгоспу виділяло на кожні два дні по 5-6 кг. житнього борошна на обіди для колгоспників. Тут варили бевку із житніми кльоцками. Вдома варили квасолю, лободу. Всі члени сім'ї вижили. Від голоду померли сусіди - молода жінка Кузь Ульяна і сорокарічний чоловік Шмігель Павло.

У сусідньому селі Сатанівській Слобідці був жіночий монастир. Монашкам не було що їсти. Правління колгоспу допомагало і їм: виділяло трохи житньої муки.

Витяги з Кримінального Кодексу УРСР 1922 року.

Стаття 54-2 – Збройне повстання.

54-2. За збройне повстання або вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію озброєних банд, захоплення влади в центрі або на місцях з тією самою метою і, зокрема, щоб силоміць відірвати від Союзу РСР і окремої союзної республіки будь-яку частину її території або розірвати укладені Союзом РСР з іноземними державами договори, застосовується – вищий захід соціального захисту – розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР та вигнання за межі Союзу РСР назавжди з допущенням при пом’якшуючих обставинах зниження до позбавлення волі [4] на строк не менш як три роки, з конфіскацією всього або частини майна.

Стаття 54-6 – Шпигунство.

54-6. За шпигунство, тобто за передачу, викрадення або збирання для передачі відомостей, що за змістом своїм є спеціально охоронюваною державною таємницею, іноземним державам, контрреволюційним організаціям або приватним особам, застосовується – позбавлення волі[5] на строк не менш, як три роки, з конфіскацією всього або частини майна.

а в тих випадках, коли шпигунство спричинило або могло спричинити особливо тяжкі наслідки для інтересів Союзу РСР, – вищий захід соціального захисту – розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна, з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР та вигнанням за межі Союзу РСР назавжди[6].

За передачу, викрадення або збирання для передачі економічних відомостей, які за своїм змістом не є спеціально охоронюваною державною таємницею, але які не підлягають оголошенню через безпосередню заборону закону або з наказу керівників відомств, установ і підприємств, за винагороду або безоплатно організаціям і особам, зазначеним вище, застосовується – позбавлення волі на строк до трьох років.

П р и м і т к а 1. Спеціально охоронюваною державною таємницею вважаються відомості, перелічені в окремому переліку, який затверджує Рада Народних Комісарів Союзу РСР, погоджуючи з радами народних комісарів союзних республік, і який опубліковується до загального відома[7].

П р и м і т к а 2. Щодо шпигунства осіб, згаданих в ст. 206-1, зберігає силу стаття 206-24[8]. (В редакції 25 січня 1928 р. – ЗУ УРСР 1928 р. № 11, с-104).

Стаття 54-10 – Антирадянська пропаганда і агітація.

54-10. За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст. ст. 54-2 –54-9), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту, застосовуються – позбавлення волі[12] на строк не менш як шість місяців.

За ті самі дії під час масових заворушень, або з використанням релігійних чи національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному стані застосовується – заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2.

Стаття 54-11  - Участь у контрреволюційній організації.

54-11. За всяку організаційну діяльність, спрямовану на підготування або вчинення передбачених у цьому розділі злочинів, а також за участь в організації, утвореній для підготування або вчинення одного з злочинів, передбачених у цьому розділі, застосовуються –  заходи соціального захисту, зазначені у відповідних статтях цього розділу.

Списки жертв політичних репресій 1936-1938 років

Сатанів:

Айзен Йосип Іхелевич

Блаєр Хаскель Лейбович

Глогов’як Іван Варфоломійович

Глагов’як Богдан Миколайович

Гловацький  Іван Миколайович

Грузинський Франц Мартинович

Грузинський Антон Каспрович

Дембіцький Борислав Іванович

Дзивульський  Йосип Миколайович

Дронський Олександр Федорович

Епштейн Филимон Менделивич

Єфімов Петро Герасимович

Іваніцький Йосип Кубович

Іваніцький Мартин

Іваніцький Севастьян Мартинович

Іваніцький Йосип Мартинович

Іваніцький Микола Григорович

ІваніцькаРозалія Каспрівна

Іваніцький Болеслав Каспрович

Іваніцький Антон Каспрович

Карась Йосип Іванович

Кац Йосип Давидович

Кіляровський Адольф Войцехович

Краковецький Володимир Олексійович

Кутасевич Іван Данилович

Маланчук Микола Якович

Маліновська Олена Йосипівна

Марковський Альфонс Петрович

Марчевська Ганна Михайлівна

Марчевський Йосип Мартинович

Марчевський Йосип Іванович

Марчевський Йосип Олександрович

Миколюк Олександр Федорович

Миколюк Петро Дем’янович

Мисик Дмитро Климентійович

Мисик Сергій Климентійович

Мітельман Кельман Мордкович

Модзалевська Марія Мар’янівна

Парандій Лаврентій Іванович

Паславський Франц Антонович

Репницький Адольф Семенович

Реус Марія Францівна

Рудніцький Карл Блажійович

Рудніцький Франц Іванович

Салабан Йосип

Салабан Яніна Станіславівна

Самборський Єфим Васильович

Седлецький Мар’ян Антонович

Сідляр Йосип Захарович

Скавронський Йосип Станіславович

Скавронський Петро Марасович

Сохацький Болеслав

Сторожинський Яків Зотович

Стембльовський Мартин Олександрович

 Чуба Мар’ян Андрійович

Шоломінський Никифор Іванович

Щенсневич Григорій Іванович

Ясінський Олександр Васильович

Ясінський Франц Іванович

Ястремський Мартин Андрійович

Сатанівка:

Бартощак Станіслав Тимофійович

Дудзян Михайло Кирилович

Кузь Єфим Микитович

Кузь Іван Микитович

Кузь Яків Микитович

Кузь Олександр Васильович

Паясь Мартин Миколайович

Суконік Марко Федорович

Хахуза Віталій Ігнатович

Ющик Григорій Григорович

Спасівка:

Бартощак Іван Андрійович

Война Петро Семенович

Колодій Йосип Антонович

Мендак Григорій Ананійович

Рудніцький Йосип Тимофійович

Шведюк Іван Іванович

Шведюк Марія Василівна

Покрівка:

Іваній Григорій Петрович

Іваній Марк Сильвестрович

Іваній Олексій Климентійович

Ковальчук Матвій Климентійович

Ковальчук Петро Єфремович

Корчинський Петро Миколайович

Курницький Іван Аполінарович

Кучерявий Іван Карпович

Пашко Петро Іванович

Приймак Ананій Григорович

Чулков Дмитро Іванович

Шейко Феофан Григорович

Шмігель Ананій Іванович

Шмігель Олексій Андрійович

Юринці:

Брик Леонтій Якович

Глагов’як Іван Варфоломійович

Кайдан Самуїл Гаврилович

Каланчук Захар (його дружину Каланчук Юстинію виселили за межі району)

Ковальчук Марія

Кузь Олександр Касьянович

Кузь Касьян

Кульман Олександр

Кумановський Герасим Фокович

Маланчук Петро Митрофанович

Махуля Самуїл Маркович

Оленич Кіндрат Сергійович (його дружину Оленич Поліну виселили за межі району)

Оленич Никон Мінович (його дружину Оленич Євдокію виселили за межі району)

Оленич Харитон Іванович

Петлиця Василь Федорович

Піндак Карпо Миколайович

Піндак Кіндрат Савович (його дружину Піндак Надію з сімома дітьми виселили за межі району)

Піндак Петро Савович

Палібрама Яків Герасимович

Рогатинський Іван

Свідніцький Віталій Миколайович

Середа Никифор Пилипович

Скиба Мінько

Туз Іван Захарович

Туз Ілья

Туз Марія

Чорний Захар

Шарамко Петро Онисимович

Шондра Єфрем Васильович

Списки жертв Голодомору 1932-1933 років

Сатанів:

Белінський Йосип Миколайович

Белінська Філіпіна Антонівна

Белінська (бабуся Анікалової Р. Г.)

Скибінська (мати Анікалової Р. Г.)

Кобілецький Микола

Мочалов Павло Іванович

Тріска Семен

Юринці:

Туз Давид Андрійович

Піндак Сава

Піндак Іван Максимович

Піндак Василь Іванович

Піндак Параска Іванівна

Піндак Ганна Іванівна

Піндак ГаннаМаксимівна

Татко Тудон

Татко Степан Тудонович

Татко Іван Тудонович

Піндак Василь Мусійович

Піндак Іван Мусійович

Білецький Филимон

Білецький Іван

Сусла Дорохтей

Сусла Іван

Кумановський Герасим

Кумановська Олена

Чуйко Іван

Ніколайчук Іван

Піндак Галіян

Середа Мітіфор

Сидорчук Трохим

Шведюк Ганна

Сусла Марія

Трач Юхтим

Костюк Сергій

Костюк Никанор

Манашко Сергій

Сохацька Катерина

Гранчак Анісія Андріївна

Мороз Аркадій

Туз Ісай Софронович.